Демонтаж пам’ятників може допомогти розібратися з помилками минулого, але не заспокоїть роздратування через несправедливість сьогодні.

Таку думку висловив науковий співробітник Atlantic Council та британський видавець Пітер Дікінсон у своїй статті.

“Рух Black Lives Matter дав поштовху хвилі повалення пам’ятників по всій Європі й Північній Америці впродовж останніх тижнів. Адже люди почали розмірковувати над доцільністю вшанування історичних діячів на площах в їхніх містах. Цей перегляд минулого охопив все: від меморіалів, які вшановують генералів Конфедерації, до пам’ятників англійським работорговцям і європейським монархам. Деякі були повалені натовпами, а інших просто тихенько зняли. Для прихильників руху ця тенденція ― це запізніле визнання страшної історичної несправедливості. Критики ж вважають це атакою на спадщину й ідентичність”, ― пише Дікінсон.

Автор вважає, що з моменту здобуття незалежності в 1991 році українцям довелося мати справу з кризою національної ідентичності, яка проросла з протилежних інтерпретацій турбулентного минулого їхньої країни. Адвокати повного розриву з ерою СРСР віддають перевагу історії про визволення. “Згідно з нею, Україна ― постколоніальна країна, якій потрібно позбутися всіх залишків російського домінування. Опоненти цього підходу відкинули ідею про те, що Україна ” жертва. Натомість вони хочуть зберегти тісні зв’язки з Росією”, ― пише автор статті.

Пітер Дікінсон

“Це призвело до дедалі більшої політичної поляризації, яка часто виливається у повалення й встановлення спірних пам’ятників”, ―продовжує автор, ― “Українські війни пам’яті зберігалися останні майже три десятиліття й час від часу загострювалися. З початку 1990-х років вулиці поступово перейменовували, радянські символи усували з публічних місць, а численні пам’ятники зняли.

Лояльні до Кремля сили відповіли на це, наголошуючи на пам’яті про ключову роль СРСР і Червоної армії в перемозі над нацистською Німеччиною в часи Другої світової війни. Найбільшим переломним моментом для розвитку національної ідентичності незалежної України став початок 2014 року, коли після Євромайдану почалося вторгнення Росії й окупація Криму і частини Донбасу. Як і під час “Помаранчевої революції”, нові протести керувалися бажанням перейти до демократичних європейських цінностей, відкинувши авторитарний порядок, який асоціювався з радянським минулим у сучасною Росією під керівництвом Володимира Путіна. Коли протести тільки почалися в Києві, тисячі радянських пам’ятників ще були на своїх місцях по всій Україні. Найважливіший пам’ятник Володимиру Леніну в українській столиці повалили першим. Це сталося в грудні 2013-го. Повалення задало тон на кілька місяців. Коли події ще більше загострилися на початку 2014-го року і стало очевидно, що Москва прагне підірвати українську незалежність, усунення радянських пам’ятників набуло іншого характеру й змішалося з хвилею опору, яка охопила всю країну.

Український уряд спробував формалізувати цей процес, запровадивши низку законів про декомунізацію навесні 2015 року, які забороняли більшість радянських пам’ятників й запускали процес перейменування вулиць, названих на честь радянських діячів. Коли напруга зменшилася в 2017-му, тисячі пам’ятників Леніну вже були демонтовані, а змінені назв вулиць і площ змінили мапу України. Однак, декомунізація не поклала край війнам пам’яті. Були ті, хто відчував, що процес не зайшов достатньо далеко. Такі люди продовжували добиватися подальших змін.

Наразі дебати навколо ідентичності потрапили в руки політиків-популістів й радикалів. Кінця війнам пам’яті в Україні досі не видно. І це може стати надзвичайним випадком для дослідження й важливою історією для тих країн, які зараз боряться з власними привидами минулого, намагаючись дати їм нову оцінку. “Коли сірник падає порохову діжку, як це сталося, коли поліція побила демонстрантів в Києві в 2013 році або коли поліцейський вбив Джорджа Флойда в Міннеаполісі в 2020-му, люди починають шукати об’єкт, який зміг би стати втіленням невидимої, але повсюдної несправедливості. І це той момент, коли пам’ятники потрапляють в епіцентр”, ― вважає науковий співробітник кафедри історії Королівського коледжу в Лондоні Олеся Хромейчик. На її думку, повалення Леніна в Києві, з якого почалася хвиля “ленінопаду”, добре вписувалося в дух повстання проти зловживання владою й скорочення свобод. Ленін був символом не лише десятиліть радянського правління, а й нинішнього вторгнення Кремля, корупції й несправедливості.

“Чи була формальна декомунізація в Україні визнанням несправедливості, про яку демонстранти думали, коли повалили першого Леніна? Певною мірою. Але очищення країни від символів минулих зловживань владою не змогло відповісти на роздратування народу через нинішню неправильну поведінку політиків, особливо коли уряди змінюються, а несправедливість лишається. Якщо влада в Україні й інших куточках світу щось і може винести з нещодавнього українського досвіду, то це те, що не варто чекати, поки громадська лють досягне рівня, коли починають валити пам’ятники”, ― вважає експерт.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я